Історії

Опера Νερο: ексклюзивні факти і те, що лишилося за лаштунками від «короля СРЗ» Вальдемарта Клюзка

08.05.2019 13:56
Андрій Марусов директор ГО «Архи-Город»

Вальдемарт, ти береш участь у проведенні Гогольфесту чи не з самого початку. А в якій якості?

По-різному. Кожен рік – це якась інша сходинка. Всі учасники Гогольфесту після фестивалю виростають. Неважливо, вони були волонтерами, художниками, акторами або музикантами. Після кожного фестивалю є зріст – професійний, розумовий. Ти по-іншому розумієш будівництво фестивалю та своїх проектів. Я прийшов як художник, потім став технічним куратором, просто куратором, потім куратором спецпроектів. Кожен рік – це особлива історія, це щось неймовірне та неповторне.

 

А за освітою ти митець, гуманітарій? Напевно, щоб розбиратися в технічній частині, треба мати якусь інженерну «клепку»?

Моя освіта – це 10 років фестивалю в Києві. На фестивалі можна навчитися робити все. Головне – поставити правильні завдання. Не знаю, чи зможу я лити метал, але створити хореографію для портових кранів і деригувати навантажувачами в мене вийшло.

Поговоримо про проведення опери Νερο. Як були розділені функції всередині команди і яка була твоя роль?

У нас був довгий період перемовин, зустрічей, екскурсій, обговорень, презентацій. Приїжджає команда в місто на 2-3 дні, зустрічаємось, проговорюємо, пишемо плани, сценарії… З’являються якісь проблеми, які треба вирішити. Наприклад, у бухті стоїть база військова. З нею потрібно бути обережним, ти не маєш права її фотографувати. З’являються інші територіальні, місцеві особливості. Ми намагалися витримати ті рекомендації, які нам надавали влада, військові або охоронці.

Моя функція в проекті – приїхати, зрозуміти найбільші проблеми, знайти способи їх вирішення і вирішити. В цьому проекті я виконав роль диригента навантажувачів, хореографа портових кранів, художника, куратора, директора землетрусів. І вся команда проекту продемонструвала, що українські заводи вміють робити мистецтво.

Добре. А що конкретно залежало від тебе?

На мені був док, на мені був СРЗ [судноремонтний завод  Ред]. Дівчата, які займаються у нас адміністративною роботою фестивалю, називали мене король СРЗ.

Мене почали сприймати як працівника СРЗ, бо я бував досить часто на заводі.

Я був і вдень, і вночі, щоб зрозуміти, наприклад, де світло має бути, чи є світло, яке ми можемо використати, не змінюючи нічого. Там є багато нюансів, які непомітні наприкінці, але які потрібно було вирішити до того.

Скільки часу тривала вся підготовка опери?

Півроку.

Ого! Тобто, ідея народилася ще в кінці минулого року?

Ідея народилася набагато раніше, десь через місяць або два після минулорічного Гогольфесту. Ми намагалися знайти особливість в Маріуполі, яка змінює його образ.

Наприклад, минулорічним образом Гогольфесту був образ людини, яка нібито схожа на Гоголя, але замість обличчя в неї темний чорний завод. І людина начебто знімає цю маску, цей стереотип, що це лише металургійне місто. І замість заводу з’являється різнокольорове обличчя культурного міста, міста, в якому створюється культурний продукт. Такий образ був закладений від початку.

Але реалізувати цей образ стало можливим лише зараз. Минулого року було мало колабораційних проектів в самому місті. Це досить складна штука – приїхати та реалізувати на місці проект. Було багато проектів, які приїхали, зробили свою програму та поїхали геть.

А яке ядро ​​команди з підготовки опери? Скільки людей? 

Людей 10-12. На СРЗ була теж команда, яка допомагала з реалізацією проекту. Лариса Конєва, Олег Турський, Дмитро Черевко – це люди, які безпосередньо були включені як в команду Гогольфеста, так і в керування процесами, які відбувалися на заводі. Через них відбувалася реалізація рішень, які ми використали в опері.

 

У тексті про оперу йдеться, що це унікальна подія, коли якийсь художній проект реалізується на діючому заводі. Чи можна навести якісь світові аналоги?

Так, подібне робиться. Наприклад, показ моди Chanel. Вони знаходять локацію і роблять там показ моделей. Вони витрачають мільярди доларів на один показ, але це стає подією світового масштабу.

Наша подія на СРЗ не така дорога, оскільки завод – це наш партнер. Ми не мали з ними стосунків оренди. У нас був договір про співпрацю. Плюс – влада підтримувала цей проект. Була залучена поліція, інші правоохоронці. Це все був не фінансовий ресурс, але він дійсно дуже дорогий, оскільки без нього неможливо було все зробити.

 

Це колаборація багатьох організацій заради великої мети – показати Маріуполь, який живий, працює, створює мистецькі проекти, що не мають аналогів в Європі чи світі. Це проект, який очищує історію, і демонструє, що це безпечне місто, адже запросити акторів з інших країн складно, в нас досі йде війна, і артисти просто на фізичному рівні бояться їхати в Україну.

Я правильно розумію, що коли ви приїхали на СРЗ, то вже було уявлення, що буде балет кранів. Тобто ви приїхали з готовою концепцією?

Ні, не так. Все розвивалося поступово. Був пошук локації для наступного року. Була ідея зробити відкриття на заводі, наприклад, на «Азовсталі». Але коли ти приходиш на локацію, ти розумієш більше. Коли вітер піднімає пилюку, важкі метали, то ти розумієш, що привести сюди глядачів без спеціального захисту неможливо. На підборах туди не підеш. Тому стало зрозуміло, що металургійний завод – це складна та небезпечна локація. Ми не можемо наражати глядачів на небезпеку.

І в якісь момент з’явилися люди з СРЗ. Наприклад, Лариса Конева, яка й запропонувала цю локацію. Місто маленьке, а «Гогольфест» для нього – видима історія. Кожен намагався якось включитися, і ось СРЗ включився дуже успішно. Ми приїхали на завод, побачили, подумали. Це процес, який тривав не один день.

Коли ти знаходишся на заводі, ти розумієш, що його виділяє. Портові крани виділяють завод, навіть коли ти знаходишся на березі. Особливість СРЗ – це будівництво та ремонт суден. Вони ремонтують і приватні, і військові кораблі. Це їхня основна функція. Цю функцію було цікаво використати в мистецькому контексті. Кожна робота, яку роблять люди – це теж мистецтво. Якщо ти робиш її якісно, гарно, від душі, з любов’ю. Вона прекрасна. 

Якщо взяти ті ж крани, то наскільки складно було синхронізувати їхній рух? У них сидять кранівниці, які ніколи в подібних акціях участі не брали.

Це вже участь заводу. Ми не робили нічого надзвичайного. Ми взяли речі, які вони роблять кожен день. Ми зробили з них структурну композицію, яка перетворилася майже на поезію. Коли рухи кранів відбуваються під музику, це справжня поезія… Про це можна розказувати безкінечно. Мистецтво відкриває звичайну роботу для глядачів по-іншому.

Кранівниці АСРЗ

Як сприймали свою участь у проекті ті ж кранівниці? Ситуація на СРЗ не дуже благополучна, 4-денний робочий тиждень.

Завод працює в декількох режимах. Так, в них 4-денний тиждень. Такелажний цех, в якому працюють кранівниці, працює по змінах. Зміна з 7 ранку до 7 вечора. А завод в режимі порту працює цілодобово. Коли не має замовлень, то, звісно, багато людей не виходять. Але під час зміни обов’язково є хтось, хто може виконати таку роботу.

А вони чули музику?

Ні, вони не чули музику. Вони чули музику вже на прем’єрі. І ця музика створювалася буквально за декілька днів до початку.

Тобто, вся музика була написана композиторами буквально напередодні?

Композитори мали тему. Хто був на локації – вони бачили власними очима, де це відбуватиметься. Ті, хто не був, – вони бачили фотографії локації.

Влад Троїцький керував тим, якою буде кінцева звукова та музична історія. Він розумів і технічно, і музично, якою має бути опера.

А як тоді орієнтувалися кранівниці? Як рухати крани, якщо ти не чуєш команди?

Ми спілкувалися по раціям. Вони чули бо мене, або мого помічника Вадима Лісовського, який працює стивідором у такелажному цеху. Процес був простий.

У нас були розписані команди: повороти направо, наліво, «віра», «майна», «стріла під себе» тощо. Це були команди, якими кранівниці зазвичай користуються. 

 

Я приїхав на завод заздалегідь, десь за місяць, щоб зрозуміти, що ми там можемо використати. Взялв схему заводу, визначив, що ось тут буде сцена, а звідси буде огляд на майданчик. З'ясував, що на заводі є різні крани: два 40-тонні «Кондори», є швидкі 10-тонні «Альбатроси», є «Кіровці» різної вантажності – 32 тонни, 16, 10 тон. І всі кранівниці вміють працювати на кожному.

Кожен кран має власну швидкість. Від 1 до 4-ї. Ми знайшли швидкості, які підходять для всіх кранів. І в процесі репетиції ми відпрацювали, хто і як має рухатися.

Ось запис першої репетиції, після якої стало зрозуміло, що це реально. Був написаний офіційний лист з проханням про репетицію, його схвалив директор заводу, потім технічний директор. Протягом першої репетиції працювали дві жінки – Лариса та Рита. Вони якраз були на зміні. Ми тоді спробували зробити синхронні речі.

Це відео розійшлося по всьому заводу, і всі побачили, що це реально. Після цього робота стала і простішою, і складнішою одночасно. Далі були проблеми з тим, щоб включити чотири крани, потім п’ять… Складно, тому що люди працюють у різні зміни. Всього сім дівчат на кранах. Ще є хлопці, які мають доступ до роботи на кранах.

Ми ловили час, коли є перезміна людей, щоб можна було зачепити минулу зміну та початок нової. Ми репетирували о сьомій, навіть вночі, щоб зрозуміти, чи є якісь проблеми.

Я не був на опері, але знайомі маріупольці, яким вдалося потрапити, були здивовані тим, що в доці стояв величезний плавкран. Щоб його туди поставити, потрібні були значні зусилля. Його ставили туди спеціально для опери?

Дивіться, ось так виглядає док з висоти, він довгий, близько 170 метрів.

Його занурюють в воду, видно лише борти. Потім док піднімається, і вже відбувається ремонт.

До цього там стояло судно, «Меотіда». На момент початку фестивалю її вже мали зняти з доку і продовжити ремонт на причалі. Замість неї мало бути інше судно, але воно не встигло через погоду, бо було в рейсі.

І вийшло так, що на момент фестивалю взяли на ремонт плавкран 59, який якраз стоїть посередині доку. Так доля створювала сценографію для опери.

Навіть коли ми робили репетицію, цей плавкран як раз мили. Там є різні робочі процеси – миття, піскоструй, вирізання деталей, які згнили. Під час репетицій ми всі ці процеси бачили, і це було потім частиною сценографії. Ми не могли це не використати, оскільки ми не можемо впливати на роботу заводу. І завод не має можливості відмовитися від роботи заради проведення опери.

Під час опери в доці з'являється вода. Це теж було частиною виробничого процесу або вам вдалося прямо та недвозначно домовитися з СРЗ про запуск води?

Це не так складно. Я особисто був присутній, коли спускали «Меотіду» на воду. І ми домовилися з докмейстером Едуардом Волкотрубом, що він покаже нам весь процес, щоб ми могли побачити, скільки часу відбувається занурення, звідки вода починає йти. Я був на борту, на стапель палубі. В результаті ми зрозуміли, в якій частині вистави ми зможемо зробити впуск води.

До речі, повне занурення доку триває довго, чотири години. І це був також аргумент для техніки безпеки, що док не може потонути з усіма людьми одночасно. А опера триває десь близько години.

У нас було в планах затопити її десь на п’ять сантиметрів. Є ще наступний нюанс. Якщо вітер йде з моря, то він хвилю жене. Тобто, через цю хвилю десь води може бути більше, десь менше. Це такі особливості, які потрібно було побачити на власні очі. Дуже багато залежало від погоди.

Мені деякі глядачі говорили про те, що їх вразили алюмінієві профілі в руках акторів. Коштують вони дешево, зате справляють враження автентичності. Як вони з'явилися?

В мене була ще одна важлива функція – художнього оформлення. І я діяв, крім технічного менеджеру, також як художник. Якщо завод працює з металом, то і матеріал має бути з металу.

Один профіль коштує 38 грн. Від режисера було завдання знайти якісь бруси, палки, дерев’яні, пластикові. Щоб вони гарно виглядали і щоб це було недорого. Я займався підбором цього матеріалу. Я пройшовся по магазину будівельних матеріалів і зрозумів, що профіль виглядає гарно, має довжину в три метри, він легкий, а це важливо, оскільки актори не дуже сильні люди.

На першу репетицію ми купили декілька штук, провели репетицію, зрозуміли, що воно підходить. А потім докупили для всіх. До речі, металеві етажерки, на які піднімаються актори, були імпровізованим містом із заліза, будинками, і ми іх теж структурували в одну композицію.

А як вдалося організувати підняття хреста? Це ж взагалі ніяк не передбачено в доці.

Це результат командної роботи заводу, доку, такелажників, техніків. У нас було п’ять варіантів підйому. Один спробували – зрозуміли, що він не підходить, бо дуже довгий процес. Інший спробували – зрозуміли, що він не гарний, оскільки з’являються зайві дроти. Хлопці, які працюють на заводі, самі вигадали цей спосіб. У них є на горі лебедки, на галереях. Вони до цих лебедок через кнехти підняли троси. Два працівники доку синхронно піднімали через них хрест. 

Як працівники дока поставилися до проведення опери на СРЗ? Адже це люди досить далекі від мистецтва.

Далекі, але вони відкриті до спілкування. Ми їм розказали, про що буде опера, постійно радились, запитували. Кінцевий варіант – це результат тривалих обговорень.

Скільки всього було репетицій опери?

Репетиції самої опери – рухи акторів, технічні деталі тощо – відбувалися з 22 до 27 квітня. Кожен день. Репетиції відбувалися блоками. Зібралися актори, придумали їхні рухи. Потім ці рухи Влад оформив в якісь історії. І вони доповнювалися кожен день. Не було такого, що відразу придумали все і потім робили. Прийшли актори, зробили рухи, з’явилися ці профілі. Потім придумали рух із хрестом. Кожен день щось нове виростало.

Виходдить, це певною мірою, була імпровізація?

Не зовсім. Імпровізація – це коли зібралися і щось зробили спонтанно. А тут робота тривала тиждень. Музику створювали композитори та музиканти, актори та хореографи – рухи, технічну частину – ми та працівники заводу. Близько 80-100 людей під час події. А ще були люди, які допомагали в створенні техніних речей.

Балет кранів був створений з простих рухів, які ми перетворили на танець, на історію любові до своєї роботи, свого міста і своєї країни. Це поезія руху, від таких проектів з’являється гордість за завод, за культурний продукт твоєї країни, і за те, що ми творимо сенси, які нас можуть презентувати на міжнародній сцені.

У матеріалі використані фото і відео з особистого архіву Вальдемарта Клюзко, Андрія Марусова та StartUp Gogolfest.

Коментарі